пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

   Рьокан. Вибрані поезії. - К.: Грані – Т, 2008.- 264с.

  
   Рік Японії в Україні триває. В фонді нашої бібліотеки є перша збірка перекладів українською мовою віршів одного з кращих японських поетів доби Едо, дзен-буддійського ченця, філософа і каліграфа Рьокана (1758-1831рр.), написаних у жанрі хайку і танка.


    Рьокан (справжнє ім'я Ямамото Ейдзо) народився наприкінці 1758 року у невеличкому рибальському селі Ідзумодзакі, що в провінції Етіго (нині префектура Нігата), у родині старости цього села, місцевого синтоїстського священика, який через звинувачення у заколоті, спрямованому на реставрацію в країні імператорської влади, у 1795 р. покінчив життя самогубством, утопившись у річці Кацура. Мати майбутнього поета, філософа і чудового каліграфа була родом з острова Садо, що на Японському морі, й, окрім Рьокана, народила ще трьох хлопчиків і трьох дівчаток.
   Оскільки родина Рьокана була досить заможною, всі діти змогли отримати гарну на той час освіту. Сам Рьокан до вісімнадцяти років навчався в конфуціанській школі міста Дзідзодо, де, окрім китайської мови, вивчав китайську класичну літературу, а також філософсько-релігійні трактати Конфуція, Лаоцзи, інших відомих китайських та японських філософів і релігійних діячів, зокрема Кукая, Сайтьо, Ейсая, Доґена.
    Попри те, що він, як старший син, мав замінити свого батька на посаді синтоїстського священика і старости села, Рьокан умовляє батька відпустити його до монастиря Косьодзі, що знаходився с сусідньому селі Амадзе і належав до дзен-буддійської секти Сото, заснованої Доґеном. Разом зі своїм новим вчителем Кокусеном, юнак подорожує до міста Тамасіма, що на узбережжі Внутрішнього Японського моря, і, після повернення з цієї подорожі, в 1779 р. остаточно вирішує прийняти постриг і стати дзен-буддійським ченцем у храмі Енцудзі. Саме Кокусен дав хлопцеві ім'я Рьокан, що означало «гарний» і «великодушний».
   У храмі Енцудзі Рьокан провів майже дванадцять років. Після смерті вчителя, в 1791 р. він протягом шести років подорожує по країні, зупиняючись на короткий час у відомих і маловідомих гірських храмах, ретельно вивчає у храмових бібліотеках давні рукописні буддійські трактати, знову вирушає в дорогу, просить милостиню, ночує, де доведеться:
Блукав по світу в пошуках удачі,
Під дахом,
Просто неба ночував…
Та в снах
Щоночі край свій рідний бачив.

    Дізнавшись про смерть батька, Рьокан у 1795 р. повертається до свого рідного села Ідзумодзакі, поблизу якого на узбережжі Японського моря, в місцевості під назвою Ґомото, він випадково натрапив на покинуту кимось хижку, де й оселився. Згодом Рьокан перебирається на гору Куґамі, що за декілька кілометрів від Ідзумодзакі, на якій знаходився храм Кокудзьо буддистської секти Сінґон, зведений ще за давніх часів. Поблизу цього храму він будує хижку, в якій прожив майже 20 років. Про своє самітницьке життя в Гого-ан поет писав:

Живу в лісі
В хижці з трав та віття,
Де з року в рік
Плюща все довше коси,
Людських турбот не знаючи…
Лиш вітер
Спів лісорубів іноді доносить.
Латаю вдень
Стару чернечу свиту,
Вночі вірші читаю
Просто неба…
І всім завжди кажу,
Що в цьому світі
Для щастя людям небагато треба.

   Збираючи милостиню по ближніх селах, поет полюбляв розмовляти з простими селянами, не цурався випити з ними саке, а то й затриматися на кілька днів у того чи іншого гостинного господаря. Один із таких господарів і приятелів Рьокана по імені Кера Йосісіґе пізніше згадував: «Учитель був сповнений божественного розуму, який, здавалося, бив струменем іскор. Його постать і обличчя були схожі на постать і обличчя святого. Він був великим, рослим, худим і охайним, мав довгий ніс, а очі його нагадували очі птаха. Сором’язливий і незграбний, із постійною усмішкою на вустах, він ніби розливав довкола себе неймовірну чистоту, величезну радість й глибоке співчуття. Казали, що зустріч із ним схожа на несподіваний прихід весни похмурої зимової днини… Учитель гостював у мене довгий час. Усі члени родини якимось природним чином умиротворялися, і ця атмосфера спокою й умиротворення панувала в оселі ще довгий час після його від’їзду. Розмовляючи з ним, ти відчував, як очищається твоя душа. Учитель не навчав сутрам, не радив, як краще жити. Він підкидав хмиз до жаровні, сидів у позі медитуючого у вітальні, ніколи не торкався у своїх бесідах ні поезії, ні моралі. Добрий і простий, він однією своєю доброчесністю змінював людей на краще… Коли він перебував у своїй хижці в горах, здавалося, що до нього злітаються всі польові та гірські пташки. Особливо його любили синички та снігурі. Вони мостилися йому на голову, сідали на руки, коли він писав, на пензлик. Можливо, саме в цьому була таємниця краси його каліграфії».
   З літами, особливо взимку, Рьокану стає все важче підніматися на гору Куґамі до своєї гірської оселі «Ґоґо-ан», де він прожив стільки років. На початку зими 1816 р. він назавжди покидає свою трав’яну хижку і переселяється на узгір’я, придбавши крихітну хатинку поблизу синтоїстського храму Отоко:
Кому мені
Свою печаль старечу
Повідати?
Забувши взять ціпок
Плетусь на захід сонця в тихий вечір…

   Згодом, відгукнувшись на наполегливі запрошення свого давнього заможного приятеля із села Сімадзакі, він перебирається жити до його маєтку.
 Саме тут у  69-літньому віці він уперше знайомиться з молодою черницею Тейсін, якій на той час виповнилося лише 27 років, і яка за п'ять років до цього, розлучившись з чоловіком, пішла служити до монастиря. Із дитинства закохана в поезію, Тейсін була в захваті від знайомства з Рьоканом, якого обожнювала і щиро кохала до кінця його днів. Вона стала для поета найкращим другом і вірною турботливою служницею.
У   літку 1830 р. Рьокан тяжко захворів на дизентерію. Стан його здоров'я поступово погіршувався. Біля хворого постійно чергували його рідний брат Юсі та Тейсін, змінюючи одне одного.
   Дивлячись через вікно на пізню осінь і усвідомлюючи близьку смерть, Рьокан якось прошепотів один зі своїх кращих віршів-хайку:
Перевертом –
І ниць, і горілиць –
Осіннє листя падає на землю.
   Згодом у своєму щоденнику Тейсін запише: «Увесь час я поруч із ним. Стежу за його станом і вдень, і вночі. Розуміючи неминучість смерті, я переповнена печаллю». Одного разу, коли Тейсін довгий час не було, а потім вона нарешті зявилася, Рьокан промовив:
Коли? Коли?
Та, на яку чекаю,
Нарешті прийде?
І вона прийшла!
Її лиш бачити – я з інших мрій не маю.
6-го дня 1-го місяця1831 р. Рьокана не стало:

З чим порівняти в світі цім життя?
З луною,
Що крізь гори прокотившись,
Зникає в небі
Й кане в небуття.

  Рьокан не канув в небуття. Він залишив чудову поезію, що продовжує чарувати людей своєю щирістю, майстерністю і глибиною почуттів.
   Творчий спадок Рьокана налічує велику кількість китайськомовних віршів (кансі), близько 1300 танка, кілька сотень хайку та 90 тьока («довгих пісень»).

Хайку

***
В прогалинах,
Де вже розтанув сніг,
Хвоща зелені паростки пробились.


***
Цей грішний світ
Перетворився раптом
На справжнє диво – вишень білоцвіт.

***
Співають солов’ї!
Але, на жаль,
Так мало тих, хто хочу їх почути.

***
За мною слідом
До моєї хижки
Пташинка з квітки лотоса летить.

***
Згасає день.
Лиш голоси комах
Лунають в палісаднику моєму.

***
Аж захмелів
Від пахощів п’янких
Цих півників біля моєї хижки!

***
Яка краса!
В осінню першу мряку
З гори й без назви не звести очей!

***
Кому мені повідати печаль
Цієї осені,
Яка уже відходить?

***
Долаючи осінній буревій,
На гору піднімаюсь
Наодинці.

***
Украв усе
З моєї хатки злодій,
Але залишив місяць у вікні!

Танку

***
Заб’ється серце радісно,
Як знову
Побачу зграйку крихіток-пташок,
Що бавляться
У небі весняному.

***
Яскравий місяць,
Свіжий вітерець…
Давай удвох до ранку танцювати,
Забувши старість
І близький кінець!

***
Кому мені
Печаль свою. Старечу
Повідати?
Забувши про ціпок,
Бреду на захід сонця в тихий вечір…

***
Немає вже нікого з давніх друзів.
Сливовий квіте,
Утішай хоч ти
Старече серце,
Що змарніло в тузі!

***
Яких я тільки квітів не саджав!
Як їх не пестив
Поблизу оселі! –
Злий буревій
Завжди перемагав.


***
Журливість чарівну квітучих вишень,
Сум місяця,
Осінніх кленів сум
Я зрозумів,
Лиш в горах поселившись.

***
Мітелки очерету у росі!
Тисячоліття
Милувався б ними,
Дивуючись
Їх чарівній красі!

***
Прокинувся
Засніженої ночі,
Почувши,
Як в одвічних небесах
Косяк гусей знесилених ґелґоче.

***
Що я залишу в спадок?
Навесні –
Вишневий цвіт,
Улітку – спів зозулі
І золото кленове – восені.


   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)


Немає коментарів:

Дописати коментар