Галковська Н. Козачка: Поезії .- Чернігів: РВК «Деснянська правда», 1994.-88с.

   На календарі вже жовтень… Природа, немов прагнучи продовжити своє життя, знаходить яскраві, соковиті фарби. Листя на деревах змагаються в багатстві відтінків: від скромних ніжно-жовтих до багряних і пурпурових. Настала найкрасивіша пора року, яку оспівували і продовжують оспівувати художники, композитори, поети.

Жовтню, персню

                                               золотий,
Де тебе згубила

                                            осінь:

Чи в ранкових зимних

                                               росах,
Чи у сутінках

                                              сльоти?

Ти котивсь – легка

                                                 жарина, -

По траві зів’ялій,

                                                 тоскній,-

Мов сльоза з очей

                                         Ярила

У німоті круч

                                                     дніпровських.

Загорався ти

                                             в свічадах

Зледенілої

                                  води,

І той спалах

                                          золотий

Освітив вербу

                                           на чатах.

Ти підносився

                                             з птахами

Аж до місячного

                                        брата,
Й небо сіялося

                                   радо

Золоченими

                                       дощами.

А коли крізь твоє

                                  коло

Протекли шовки –

                                           тумани, -

Квіти очі

                                        позтуляли

І осипалися

                                  кволо…

Чи у сутінках

                                сльоти,
Чи в ранкових зимних

                                 росах, -

Де тебе згубила

                                         осінь,
Жовтню, персню

                                            золотий?

   Цей чудовий вірш належить талановитій  чернігівській поетесі і письменниці Надії  Галковській. Широким колам поцінувальників прекрасного вона відома  як авторка слів знаменитої «Козачки», пісні, що облетіла всі світи, де тільки ступає нога українців.  Надія Миколаївна - Лауреат багатьох премій і конкурсів. У 2009 році за активну творчу і громадську діяльність нагороджена Орденом княгині Ольги.

    Оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене несподіваними словами Надія Галковська вибудовує свій вимір, звертаючись до надчуттєвої суті. Що це: магія, чудо, казка, мрія, марення, уява, вигадка, загадка, спогад, пам’ять?..

Відпусти мене,

                                        княже.

Я – не бранка

                                           твоя,  -

На Полісся лечу,

                                                              наче птах без упину.

Хай мій шлях зозулиний

                                                               перекреслить стріла,

Та з вітрами

                                         і Сонцем

Попрощатися встигну.

Відпусти мене,

                                      княже.

Цих ошатних

                                    перлин

Не піднось до чола,

                                                       на волосся біляве,

Бо в очах мені світить

                                                            крізь темноту чужин

Мій купальський

                               вінець

На затишній

                               галяві.

Відпусти мене,

                               княже.

Я молю –

                                  відпусти!

Мед гірких вуст чужих,

                                                     поцілункам не збутись.

І заради любові

                                                   квітку зла не зрости,

Краще дай

                                  моїм крилам

Знову неба

                                     торкнутись.

Відпусти мене,

                                      княже…

   Слова в поезіях Надії Галковської ніби линуть з неба і лягають у рядок, як на нотний стан.

Я  - жінка,

                                           може й квітка,

До вуст твоїх

                                                    тулюся пелюстками.

Я – жінка,

                                    може й гілка,

Вербово обійму тебе

                                           руками.

Я – жінка,

                                          може й зірка,

Промінням спалахну тобі

                                       на віях.

Я – жінка,

                                             може й скрипка,

Заплачу, заспіваю

                                         й скам’янію,

Та не піду з життя твого

                                         назавжди,

Бо ж квіткою стою я

                                       перед зором,

І гілкою хитаюсь

                                    за вікном,

І зіркою злітаю

                                  серед ночі,

І скрипкою співаю

                                        Вічну Пісню.

   Музика вірна супутниця Надії Миколаївни, велика частина її душі. Крізь тонке мереживо її ліричної поезії ми постійно чуємо моління скрипки:

                                 « Пані Осене», -                                   .

                                                                   Стиха

Шепоче вільха.

« Пані Осене», -

Блимають хати

                                                                   Підсліпуваті,

         В туманному мороці

                                                                   Дихають.

      Де ж то мій Храм?

                                                                  Не знайду

          В листопадовій віхолі.

« Пані Осене…»  -

                                                                  Хилиться віть,

                                                                  А вуста мої ще

                                                                 Рожевіють,

  Та гіркою калиною

                                                                 Спіють.

            Не зірвіть, не стопчіть,

                                                                 Хай дозрію.

     Вповільненим кроком

  Все блукаю у луках,

                                                                 Минаю

                                                                 Криниці

 Потаємно-глибокі,

                                                                Не зважаю

                                                                На гуки і крики

                                                                Журавлів

                                                                В непотьмареній

                                                                Просині.

                                                               « Пані Осене», -

                                                               У напівсні

                                                               Важко зводити

                                                               Вгору повіки.

Ненароком спинилась

                                                              Над прірвою,

                                                              І в мені

                                                              Відчинились

                                                              Оті два світи,

                                                               Два безмежні оті,

                                                               Синьоокі.

                                                               « Пані Осене,

                                                               Не оступись…»

   Справжня поезія до душ різних людей доторкується різними струнами, допомагає нам розібратися зі своїми почуттями.

Я хочу бачити

                                     тебе.

Одвічним рушником

                                              хрещатим

Покірно буду

                                               припадати

До рук твоїх,

                                                         як ввійдеш в хату.

Я хочу бачити

                                  тебе.

Стрімкою ластівкою

                                         стріну,
Зелену гілку – пісню

                                        кину, -

Вертайся, милий,

                                             на Вкраїну!
Я хочу бачити

                                     тебе.

Я хочу бачити

                                  тебе.

І більш не треба вже

                                  нічого.

Щоб не блукав твій

                                          древній човен,

Світитимусь в пітьмі

                                   свічею…

Я хочу бачити

                                 тебе.

                                                           ***

…І сталася

                               зрада.

І сталася

                             зрада.

За щастя

                                      розплата,
Мов страта,

                                          мов страта.

Пішов ти

                              від мене

Ходою

                               Ясона,
Лишивши

                        безсоння,

Холодне

                                      безсоння.

І виросла

                                  в сутінках

Чорна

                      лілея,
Питаючи

                            сумно,
Чи я –

                                 не Медея?

Ні, я –

                          не Медея,
І мститись

                               не хочу.

Сідає

                               метелик

Мені на

                              сорочку.

Я факелом

                         гніву

Не буду

                         палати,
Я тихо

                        загину

Свічею

                         у хаті,
Свічею

                     у відчаї

Швидко

                              розтану,
І стану я

                            вічною –

Річкою

                      стану.

Тектиму

                              крізь тебе

Крізь літо

                               до моря,
Вмиватиму

                                 стебла,
Поїтиму

                         корінь,
Щоб більш

                                     не питалася

Жодна

                    лілея,
Чи я не

                        Медея,
Чи ж я не

                        Медея?

   Поезія Надії Галковської при всьому виході на загальноєвропейські, загальнолюдські домінанти, є не просто поезією українською, а поезією нашого Чернігівського, древнього Сіверського краю. Вона могла бути написана людиною, котра народилася й проживає в серці цієї сивої землі, в місті, де можна тихим осіннім надвечір’ям, під шелест жовтого падолисту на древньому Чернігівському Валу підійти отак-от просто до величного собору і доторкнутися долонею до стіни, яку мурували будівничі Великого князя Чернігівського Мстислава.

  В ці  чудові жовтневі дні не відмовите собі в задоволенні насолодитися витонченою поезією Надії Миколаївни Галковської.

  P.S.  Надія Миколаївна -  вірний друг нашої бібліотеки.  Як голова обласних літературних конкурсів завжди підтримує талановиту молодь нашої області,  з радістю ділиться з нею секретами своєї  майстерності.

   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)