вівторок, 31 жовтня 2017 р.

      Костюкович О. О. Їжа - італійське щастя [Текст] : [пер. укр.] / О. О. Костюкович ; [авт. передм. У. Еко]. - Харків : Фоліо, 2015. - 431 с., [62] арк. іл. - Передм.: італ.

  Вас цікавить Італія? Ви збираєтесь туди у туристичну подорож? Може збираєтесь туди на роботу або навчання? Заміж? Бізнес? Або просто захоплюєтесь цією країною?  Тоді ця книга саме для Вас. Відправтесь до Італії разом з Оленою Костюкович. Почніть фольклорно-кулінарну експедицію з північних областей, дістаньтесь південного краю, побувайте на найбільших островах, що їх включає територія держави.
   Адже кожне містечко в Італії має своє обличчя. І в кожному з них є свій «їстівний стяг». Це вид їжі, доведений до досконалості саме в тій місцевості: флорентійський біфштекс, міланське різотто, тревізанський цикорій, капрійський салат. Цим видом їжі громадяни містечка або села пишаються. А вся Італія пишається і цим видом їжі, і містечком. Пані Олена пропонує своїм читачам спробувати зрозуміти, чому в певній місцевості їдять певну їжу, як правильно вибрати ресторан і як не осоромитись перед офіціантом. У кожному розділі, присвяченому тій чи інший області Італії, є невеличкі підрозділи «Спецстрави» і «Спецнапої»( тобто що заведено їсти і пити в цій місцевості), а також «Спецпродукти» (тобто які покупки – сувеніри можна вивезти звідти, щоб з’їсти їх удома, подарувати друзям).  Про такі важливі теми, як олія і оцет, різотто і паста, сировина і процеси готування, а також про старі (помідори, картопля, індичатина) і нові дари Америки (кока-кола, хот-доги, гамбургери), про середземноморську дієту, про кулінарний календар, про те, яку їжу в який час доби належить приймати, і про еротизм італійської кухні, і про щастя італійського застілля розповідається у дев’ятнадцяті інтермецо, вставлених у проміжки між описами дев’ятнадцяті областей Італії.
   Наприкінці книжки автор додає словнички італійських назв злаків, трав, овочів, фруктів, грибів, риби, морепродуктів; а також способи приготування м’яса, риби, яєць, овочів. Ці глосарії можуть стати в пригоді як тому, хто хоче знатися на італійському житті, так і тому, хто бажає знати, сидячі перед ресторанним меню, що власне йому пропонують з’їсти і з чого приготовані подані кельнером страви.
  До речі сама Олена Костюкович народилася в Києві, закінчила МДУ за фахом « Італьяністика» і ось вже 26 років мешкає в Італії. Вона є постійним перекладачем Умберто Еко, книжок інших італійських авторів. Ця книжка, матеріал до якої вона збирала протягом 10 років у всіх регіонах Італії, познайомить Вас з тисячами наїдків, напоїв, приправ (лише до одного виду спагеті – їх більше ста!). Поруч із власними польовими спостереженнями і матеріалами спеціальних студій автором були використані ще й створені різними попередниками систематичні описи  регіональних страв.
   Але це видання не тільки про їжу, воно про країну та  її культуру. Спробуйте зрозуміти Італію та італійців через універсальний кулінарний код.

  Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)

А зараз давайте разом відправимося до Лігурії:

   « Цю область утворюють гори і море. За загальної площі у п’ять з половиною тисяч квадратних кілометрів вона володіє трьомастами п’ятдесятьма кілометрами морського берега. Територія мала, а гір тут не менше, ніж у Валле д’Аоста, Трентіно й Абруццо. Ясно, на що лігурійці могли розраховувати, намагаючись вижити: по-перше, на улов, по-друге, на гірських кіз і, по-третє, на власну моторність.
   Лігурія – це смужка гористого берега з неродючим ґрунтом. Землеробство тут трудомістке, терасне. Пейзаж складається з уступів-сходин, підпертих кам’яними мурами, а ці мури зводять і безнастанно перекладають вручну з нерівних пластин сланцю і шиферу сухим методом (бетон і цемент заборонені особливим законом, що охороняє довкілля). Нові методи обробки землі тут не прищеплюються: важко пристосовувати великі машини до роботи на клаптику в чотири п’яді. Тому Лігурія залишається землеробною оазою так званих біопродуктів, раєм агротуристів, оплотом для екологічних і етногастрономічних «Presidi del cibo». Культура простих речей тут така висока, що майже легендарну пошану мають бідні, в інших місцях незамінні продукти: трави, сезонні овочі, дешева риба, яйця.
   Легендарне також лігурійське вино. Місцеві умільці примудряються вирощувати виноград у загорожі розміром з носовичок (на мисі Чінкве Терре) і робити з нього божественні, майже недоступні і за винятковістю, і за ціною вина («Шакетрá»).
   Лігурійська кулінарія – по-перше, кухня мореплавця, а по-друге, кухня повернення, того давно омріяного дня, коли моряк швартується до рідного причалу і перевальцем сходить на берег. У плаванні його весь рейс годували галетами або коржами – тими-таки «focacce», які й сьогодні становлять важливий компонент генуезького і лігурійського столу. Коржі приправляли олією, часто присмачували сушеною рибою, такою, наприклад, як «мошьяме» (mosciame) – сушеним філе дельфіна (за традицією), а нині, після заборони на лов дельфінів, – філе тунця. Кухня Лігурії майже не включає гарячих страв. На кораблях гаряча їжа подавалась один раз на добу перед полуднем: друга зміна встигала поїсти перед тим, як заступати на вахту, перша – змінюючись з чергування. Намазували на коржі також базилікову топтанку «пестум». «Пестум» замішують на олії, він включає калорійні інгредієнти (шишки пінії і овечий сир) і вітамінний компонент (товчений часник). «Пестум» – найбільш поширена в Лігурії спецстрава, її вживають щодня.
   До свого моря лігурійці ставляться скептично, можна навіть сказати – вороже: «una buona cosa non verrebbe mai chiamata mar» («Недаремно “море” римується з “горе”»). Плавати лігурійці готові, та ще й як! Навіть якщо не згадувати про билинних розвідників морів, про великого тутешнього героя Христофора Колумба, у рядових екіпажах з Лігурії – найуміліші, найвитриваліші морські вовки, для них не існує неможливого.
   Але після повернення на батьківщину море починає сприйматися як подолана, осоружна праця. Милуватися на море з суходолу моряку немає охоти. Зводячи свій скептицизм до одного скупого жесту, лігурійці повертаються до моря задом, задирають носи і дивляться вгору, з задоволенням споглядаючи гори. Тому в місцевій кулінарії надається очевидна перевага стравам неморським. Це легко пояснити психологічно: приходячи з мандрів, рибалки просто вже не могли дивитися ні на тріску, ні на морських молюсків. Моряки мріяли про пироги з овочами, шпинатом, з грибами, зі свіжим сиром. Саме дивовижні, химерні пироги подарували лігурійській кухні ім’я «lа cucina del ritorno» – «кухня повернення». Тісто для пирога дружина моряка замішувала з вечора, випікала вранці, йшла зустрічати чоловіка в порт, а маючи завчасно приготований обід, було приємніше жити і радіти чудовому дню.
   Найпростіша версія пирога – славнозвісний лігурійський корж (focaccia ligure). Іноді він був з цибулею, іноді з сиром (класичний підвид сирного лігурійського коржа – з Рекко), але завжди неодмінний і головний компонент у ньому – високоякісна місцева маслинова олія.
   Річ у тім, що коли народжувалась традиція цієї випічки в дров’яних печах порту Генуї (припас у мандри морякам), маслинову олію вичавлювали на місці. Олія була головним вантажем для перевезення, вона точилася зі щілин складених у порту діжок і коштувала, хоч як це не парадоксально, дешевше за борошно. Зерно – інша річ. Жоден клаптик лігурійської землі не був, та й тепер непридатний під пшеницю. Пшеницю до Генуї завозили, а вивозили з Генуї маслинову олію. Зокрема – в сусідні області Італії. У П’ємонті своя рослинна олія була тільки горіхова, в Ломбардії – тільки лляна, в деяких інших частинах Італії – тільки кунжутна.
   Тому маслинової олії було не шкода, а борошна таки шкода, і коржі випікались тонкими й пласкими, з ямками, в яких затримувалась налита на коржі олія.
   Третій невід’ємний елемент генуезького коржа – великі соляні кристали, що всівають його поверхню. Сіль у генуезьких портових трудівників теж завжди була під рукою. У Лігурії, на відміну від інших областей, не відчувалось соляного дефіциту. Сіль являла собою один з головних тутешніх портових товарів.
   Пристрасть до солоного у давньому італійському побуті була сильнішою, ніж пристрасть до солодкого. Володіння сіллю було синонімічне володінню владою.
   Соус (salsa) – означає солона приправа (від латинського слова sal). Сіль – невід’ємна складова національних спецстрав: лабардану (baccalà), кільок і бочкового оселедця, пряних овочевих солінь, не згадуючи вже про різноманітні ковбаси, солонину, шинку.
   В Італії видобуток і продаж солі становлять монополію держави. У зв’язку з законами про сіль морська вода має товарну ціну, і без урядової постанови, в принципі, не можна вичерпати з моря жодного відерця. Не можна без дозволу наповнити басейн. Саме тому пляжні заклади на курортах Італії часто обладнують басейнами з прісною водою, але рідко – з морською.
   Це не дивно. Попит на сіль у харчовій культурі країни в усі часи був високим. Щоб зрозуміти й оцінити масштаби цього попиту, треба уявити собі всіх тих мешканців Італії, хто був змушений кудись із дому йти, їхати чи плисти, а отже – брати з собою резерв мінеральних солей, запоруку виживання. Подорожні повинні були мати сіль і в чистому вигляді, і для засолювання продуктів. Обивателі бажали продавати сіль пілігримам, які без неї не могли йти далі своїм шляхом… Тільки знайшовши в природі чисту сіль і навчившись приправляти нею рослинну їжу, люди змогли створити мандрівні професії – моряків, вояків, освоювачів нових земель. А ті, хто не подорожував, жив осіло, однаково мали потребу в солі та спеціях, щоб консервувати їстівні запаси – надто з огляду на спекотний клімат.
   Сіль необхідна для готування, ясна річ, не тільки в Італії: вона необхідна завжди і всім. Однак у тих місцях, де споживають більше м’яса, сіль потрапляє в організм людини з кров’ю тварин. Кухня з акцентом на рослинну їжу (середземноморська) потребує солі, а отже, виявляється гострішою, ніж білкова північна.
   Історія Середземномор’я – історія соляних конфліктів. Венеція, Генуя і Піза билися між собою за право монопольних розробок соляних копалин на Сардинії, Сицилії, Балеарських островах і у Північній Африці. У перше десятиліття XVI століття вибухнув збройний конфлікт між папою Юлієм II і феррарським герцогом Альфонсом д’Есте. Папа, власник соляних копалень у Комаккйо поблизу Равенни, обурився, коли феррарський правитель, який володів соляними копальнями неподалік, у Черві, став продавати сіль у Ломбардію і П’ємонт за цінами, нижчими за монопольні, встановлені папою. На додачу Папська область, яка продавала підданим власну сіль, стягувала з покупців ще й податок на розкіш, яким та ж таки сіль обкладалась.
   Саме через Геную пролягав у добу Середньовіччя загальноєвропейський соляний шлях з Сицилії (звідки сіль везли морем) до Франції, Германії, углиб континенту (куди сіль доставляли вже по землі, через важкі перевали Апеннін і Альп). Для генуезців сіль була загалом і в цілому доступна, хоча її не вивозили, а ввозили до генуезького порту, тому сіль підлягала дбайливому використанню і ретельному обліку.
   Генуезький корж іще з часів Середньовіччя і до наших днів роблять одним і тим самим способом. Опару ставлять з вечора, а випікають корж перед ранком, щоб його встигли взяти рибалки, виходячи в море. До нас дійшла з Середньовіччя постанова генуезької церковної адміністрації з погрозою кари всім тим, хто жуватиме коржі під час церковної служби або прийде на заутреню з набитим коржем ротом. Така поведінка блюзнірська: хто їв, не повинен причащатися… Але, напевне, чимало людей, ідучи на месу, зазнавало спокуси встромити зуби в ароматні пухкі коржі.
  Є також іще один середньовічний документ: «disciplina» – норматив, що регламентує рецептуру і технологію вироблення справжніх генуезьких коржів. Норматив цей не втратив сили ще й до сьогодні. Повний цикл виробництва повинен становити не менше восьми годин. Корж має складатися не менше як на шість відсотків із супернатуральної (extravergine) лігурійської маслинової олії. Він має бути м’яким всередині, але хрустким ззовні, колір мати золотистий, що переходить у білий відтінок у кожній заглибині.
  Коржі, «фарінати», «ciappe», «testaieu» – ці прості за своєю формою види випічки розрізняються за складом борошна (пшеничного, горохового, бобового, каштанового). Їжа ця проста, але супровідні соковиті дари саду та городу перетворюють її на щоденне свято. Коржі різних видів подаються зі свіжою зеленню, хрусткими овочами і сиром. Їх їдять з артишоками, гарбузом, цибулею-пореєм і «кардонами».
   Однак лігурійське життя справді скромне. Тісто для вареників, званих тут «pansoti», в цих краях біле, а не жовте. Причина цього явища проста: тісто не яєчне. Курячих яєць у Лігурії обмаль, їх бережуть, їдять сирими, запікають у пироги як оздобу (у великодній пиріг, на все велике деко, тільки чотири яйця у цілому вигляді). Рідкісні у лігурійській кулінарії також спеції. У всі віки й у всіх своїх мандрах лігурійці купували спеції, продавали, перевозили, перевантажували, переупаковували, але ніколи не дозволяли собі додавати їх у свою їжу.
   Лігурія – це яскраві запахи землі, гостро відчутні після морських мандрів або прогулянок. Вони не просто видаються такими виразними – вони справді різкі – пахощі базиліку, часнику. З городніх див славляться генуезькі артишоки: колючий лігурійський артишок і лагідний фіолетовий, що росте в Альбензі. А також зелені салати, головне джерело вітамінів навесні, восени і влітку, різновиди яких на кожному черговому кілометрі шляху і в кожному новому бургу Лігурії називаються по-різному, адже скрізь різні діалекти, та й салати мають різний вигляд. Від давнини до наших днів лігурійці незмінно збирають по весні букети з кількох трав з незрозумілими назвами. Їх поєднання називається «preboggion», сюди входять: кульбаба (dente di cane, він же piscialletto), кропива (ortica), мак (papavero), зелена савойська капуста (verza primaticcia), огіркова трава (borragine), гичка буряка (bieta), дикорослий цикорій (radicchio selvatico), бугила (cerfoglio), родовик (pimpinella), осот польовий (cicerbita), рейхардія (talegua), осот городній (scixerbua), уроспермум (bell’ommo). Рано навесні і навіть пізно взимку в Лігурії заведено гуляти по полях і збирати всі ці трави, щоб заправляти ними омлети, начиняти пироги, фарширувати «пансоті».
   Вся неохоплена городами земля зайнята маслинами – цим деревам по триста років, а маслиновим гаям по три тисячі, і зрозуміло, що ще багато століть вони там і стоятимуть. Діставатися до них – справа не з простих. Про застосування комбайнів не випадає навіть думати. Тому з цих дерев оливки збирають вручну і видобувають з них найціннішу в Італії маслинову олію.

СПЕЦСТРАВИ. СПЕЦПРОДУКТИ. СПЕЦНАПОЇ

Спецстрави

   Вступні страви: мальки анчоусів і сардин (bianchetti). Вилов їх строго регламентований, і тому покуштувати мальків чужинцеві не випадає навіть мріяти. Місцеві ж мешканці знають, де і коли добути «б’янкетті». А якщо не добувати самим, то хоча б у якій траторії нишком їх замовляти. Їдять «б’янкетті» смаженими або вареними.
   Лігурійська форель, смажена, а потім витримана добу-півтори у маринаді (boghe in scabece). Засолені кільки з Монтероссо (вони майже вивелися з ужитку; цю дрібну рибку раніше ловили вночі на світло ліхтаря і солили на зорі на березі). «Пісний каплун» (cappon magro – ця назва, зрозуміло, сповнена іронії) – суто генуезька страва з багатьох овочів, крупної риби і ракоподібних з молюсками (омарів, раків, устриць) під соусом з часнику. Млинці, замішені на пиві (frisceu). Мідії (muscoli). Фаршировані мідії. «Condiggion» – салат із крутих яєць, заправлених «mosciame» (в’яленим м’ясом дельфіна, тунця чи якоїсь великої риби).
   У багатьох лігурійських спецстравах є спільна риса: вони не потребують тарілок. Рідко хто обідає за столом. Моряк, рибалка, землероб, що видерся на терасовану гору, воліють обходитись без сервізів. Якщо є капуста, послуговуються ошпареним капустяним листком, якщо є корж, готова їжа укладається на нього. Популярна також печеня, що не потребує каструль – «cima» – конверт, зшитий з мису грудинки теляти, фарширований мозком, субпродуктами, яйцями, сиром, горохом і свіжим майораном. Після фарширування зашивається нитками, відварюється, охолоджується.
   Каша («полента») з нутового (міхурникового) борошна (panissa).
   Вінець майстерності – великодній пиріг (la torta pasqualina): з листкового тіста з вареною буряковою гичкою, вареним шпинатом, знятим молоком, з трьома – на честь Пресвятої Трійці – різновидами сиру (свіжий сир, витриманий «Пармезан» і тертий витриманий овечий). У цей пиріг неодмінно запікають ще й чотири крутих яйця в цілому вигляді – за кількістю євангелістів. Тісто пирога шарується безліч разів і в ідеалі повинно мати тридцять три шари – за кількістю років життя Ісуса.
   Перші страви: мініатюрні облатки (corzetti), продаються у розправленому вигляді або перекручені вісімками, під майорановим соусом з крихітними горішками пінії або зі свіжим лососем, цибулею та горіхами. Вареники «капелюхи з огірковою травою» під горіховим соусом (cappellacci di borragine). Генуезький овочевий суп; коротка «пасташютта» «trenette» (назва походить від генуезького слова «trene» – шнурки, зав’язки, але також – від давньоримської назви тіста «трія», що до сьогоднішнього дня збереглась на Сицилії, де є спецстрава «tria con ceci»). «Тренетте», так само як і інші формати «пасташютти», зокрема, «troffie», їдять з «пестумом». Пиріжки, пироги, пирожиська з начинкою з суміші трав «preboggion». У пироги також часто кладуть як начинку лігурійський спецпродукт «prescinseua» – вершок, що знімають з відстояного впродовж доби кислого коров’ячого молока.
   Другі страви: яловиче черево, тушковане в печі не менше семи годин (asado). Фарширований конверт з черева теляти (cima ripiena). Фрикасе з баранчика з артишоками. Приправлений в’ялений мерлан «штокфіш» (stoccafisso accomodato) – це типовий обід у Сан-Ремо. В інших місцевостях ця страва називається «buridda». Це може бути також страва з головоногих молюсків у густому відварі з зимових твердих овочів, головний з яких – артишок. Страву цю неодмінно їдять на початку сезону чавлення олії, коли маслини віджимають у перший раз і ллється перший каламутний, зеленкуватий і гіркуватий струмінь – саме ним приправляють «бурідду». Фаршировані патисони, баклажани, цибулини. Маленькі спрутики «москардіні» (moscardini) з картоплею під соусом з оселедця. Цю страву готують найсмачніше в Монтероссо аль Маре – невеличкому селі, що входить до складу екзотичних «П’яти земель» (Чінкве Терре поблизу від Ла Спеції).

Спецпродукти

   Спецпродукт поза конкуренцією – супернатуральна (extravergine) маслинова олія «Лігурійська Рів’єра».
   Менш славетні, зокрема – з тієї причини, що більш славетними і навіть рівнославетними бути просто неможливо… отже, менш знамениті сир з Санто Стефано д’Авето двомісячної витримки і рибний спецпродукт мідії (muscoli, mitili) з Ла Спеції. Прославився тутешній базилік – найпишніший, найсоковитіший на землі, з плантацій, розташованих біля містечка Пра. Оливки з Таджі (taggiasca), дрібні і м’ясисті, ідеальні для засолювання, необхідні для приготування кролика по-лігурійськи. Лілова спаржа з Альбенги. В Альбензі, щоб спаржу довести до кондиції ще до початку сезону, вирощують на купках сирої бавовни. Ферментація бавовняних волокон поширює навколо стільки тепла, що молода спаржа виростає прискореними темпами – діб за десять.
   Каштани. Свято каштанів (castagnata) влаштовується у середньовічному бургу Кастільйоне К’яварезе щороку у другу неділю жовтня. Лігурійський – він же «генуезький» – «пестум». Соус «маро» з бобів, часнику, м’яти і сиру – спецпродукт Сан-Ремо. Засолена хамса або кільки (acciughe).
   Хлібні вироби – генуезький корж (focaccia genovese). Тонка «фаріната» (з нутового борошна з цибулею, розмарином, перцем).
   «Chinotti» – так називаються зацукровані цитрусові рідкісного сорту, який вирощують тільки на заході лігурійського краю, «Рив’єрі ді Поненте», в районі Альбенги. Анісове печиво з Лаґаччо.
   Сироп із троянд з лимонним соком (батьківщина цього рецепту – місто Генуя).

Спецнапій

   Холодне біле вино, п’ється воно з «пірона» (pirone).
   Пірон – скляний графин конічної форми з високим і довгим носиком. Влите в нього вино протягом усієї трапези повільно насичується, в розумній пропорції, киснем. Вино з нього ллють фонтаном у рот, картинно, артистично, з висоти.»
                                                                                                                    С.117-126






пʼятниця, 27 жовтня 2017 р.

   Тисяча журавлів: Антологія японської класичної літератури VІІІ –ХІХ ст./Перек. з яп.- СПб: Азбука-класика,2005.-992с. (рос. мова)

  Продовжуємо знайомиться з японською поезією. Минулого разу ми зупинялися на творчості дзен-буддійського ченця, філософа і каліграфа Рьокана. До доби Едо відноситься і творчість Мацуо́ Басьо́ (1644 — 28 листопада, 1694) - найвеличнішого майстра коротких та чітких хайку( хокку).
  Національний поет Басьо посів в історії японської літератури таке ж почесне місце, як Петрарка в Італії. Він створив по-справжньому нову поезію, наділивши її немеркнучою красою, глибиною думки та почуттів.
  Мацуо Басьо народився в 1644 році в м. Уено провінції Іґа, в родині небагатого самурая Мацуо Йодзаемона. Окрім Басьо родина мала ще п’ятеро  дітей. Майбутній поет при народженні отримав ім'я Кінсаку, яке згідно із японською традицією неодноразово змінювалось (Хансіті, Тоситіро, Тюемон, Дзинсітіро).
  Мацуо Йодзаемона був освіченою людиною. І в мирний час разом зі своїм старшим сином викладав каліграфію при дворах більш забезпечених самураїв.   Тому майбутній поет мав можливість отримати якісну домашню освіту. Він вивчав китайську та японську класичну літературу та каліграфію.
   У 1653 році малий Мацуо став служкою Тодо Йосітада. Він проводив багато часу зі своїм господарем, старшим за нього всього на два роки. Хлопці швидко подружилися і разом захоплювались поезією. Йоситада мав можливість навчатися у найкращих вчителів та поетів того часу й своїми знаннями він охоче ділився з другом.
  Дзінсітіро разом зі своїм господарем зазвичай практикувалися у віршуванні, складаючи модні  того часу ренґа. Юнаків запримітив місцевий поет Огіно Ансей та видав у 1662 році кілька їх творів. Це була перша публікація Басьо. Саме тоді він і взяв собі літературне ім'я Мунефуса.
   Через рiк Йоситада й Мунефуса взяли участь у складаннi колективноï поеми, на сто строф разом з найкращими поетами провiнцiï Іга. В травні 1666 року сталося несподіване: Тодо Йоситада помер від хвороби. З його смертю Басьо втратив приятеля, колегу та впливового заступника. Басьо був змушений повернутися до рідної домівки, де прожив деякий час на утриманні старшого брата.
   У 1666 році Мунефуса подався до Кіото, де під опікою місцевих вчителів та майстрів слова вивчав японську класичну літературу, китайську поезію, вдосконалював свою поетичну майстерність. Тут він прожив шість років та опублікував свої твори  у кількох антологіях. В цей період своєї творчості Басьо був прихильником школи поезії хайкай під назвою Теймон ( стиль написання  віршів  -  «давній стиль»).   
   Навесні 1672 року поет разом зі своїм вчителем Кітамурою Кігіном приїхав до нової столиці Едо (Токіо). Він поступає на державну службу, на посаду  - відповідального за будівництво споруд з водозабезпечення  ( округ Коісікава в Едо). Працюючи, Басьо продовжив вивчати класиків, писати вірші й поступово відійшов від школи Теймон. Його більше приваблював розкутий стиль нового напрямку (саме тут, в Едо, цей напрямок одержав, в 1675 році, назву Данрін і став власне школою з багатьма прихильниками). Деякий час в число прихильників Данрін входив і Басьо, але він ніколи не вдавався до крайнощів «голландського» стилю.  Більш того, коли змагання за першість між школами Теймон і Данрін тільки починалося, Басьо вже став розуміти обмеженість, однобічність і тієї, й іншої школи. У 1674 році, саме в період зародження полеміки між «старописцями» і «новоголландцями», Басьо вибрав собі псевдонім Тосей.
   Життя чиновника було для поета нестерпним і, захоплений віршуванням, він полишає службу і стає вчителем поезії. Він  створює власну школу хайкай. До її складу поступово увійшли його численні учні і послідовники: Дзьосо, Кьорай, Кікаку, Рансецу, Сампу, Сіко та інші. 
  Один з його друзів і учнів, Сугияма Сампу, багатий постачальник риби, віддає в розпорядження Тосея свою хатину, розташовану на лівому березі річки Сумида в окрузі Фукагава. Тут в саду Тосей посадив бананове дерево (басі), і учні стали називати його хатину «Басьо-ан» («Обитель бананового листя»). Після цього поет прийняв ім'я Басьо, під яким він найбільше і відомий.
   У серпні 1684 року в супроводі свого учня Тірі, в сорокарічному віці, Мацуо Басьо відправляється в свою першу подорож. В ті часи подорожувати по Японії було дуже важко: численні застави і нескінченні перевірки паспортів завдавали подорожнім чимало клопоту та кмітливість Басьо і його відомість сприяли проходженню тих перепон. За переказами, його дорожнє вбрання було таким: великий плетений капелюх (якого, зазвичай, носили священики) і світло-коричневий бавовняний плащ, на шиї висіла сумка, а в руці посох і чотки зі ста вісьмома намистинами. У сумці лежали дві-три китайські і японські антології, флейта і крихітний дерев'яний гонг. Після багатоденної подорожі Басьо і його супутник прибули в провінцію Ісе, де вклонилися легендарному храмовому комплексу Ісе дайдзінгу, присвяченому синтоїстській богині Сонця Аматерасу Омікамі. У вересні вони опинилися на батьківщині Басьо, в Уено, де поет побачив брата і дізнався про смерть батьків. Потім Тірі повернувся додому, а Басьо, після мандрів по провінціях Ямато, Міно і Оварі, знову прибуває в Уено, де зустрічає новий рік. Згодом він знову відвідує провінції Ямато, Ямасиро, Омі, Оварі і Каї, а в квітні повертається в свою бананову хатинку.
   Завдяки подорожам стиль віршування Басьо розповсюджувався по країні та набував популярності.

   В березні 1689 року Басьо  зі своїм учнем по імені Сора відправился у свою найдовшу подорож, яка тривала 160 днів.
   В 1691 році він відвідав Кіото, трьома роками пізніше побував в рідному краї, потім помандрував до Осаки. Поет сподівався продовжити свої мандрівки далеко на північ, щоб побачити всю Японію. Але під час відвідування Осаки загострилася хвороба Басьо. Поет страждав порушенням травлення, і розкішний прийом в його честь в особняку пані Сона став для нього фатальним.

  Басьо не хотів, щоб його лікував чужий лікар, і довірив свою долю учневі - Мокусецу з Осо. Але той був безсилий допомогти вчителю. Звістка про хворобу поета розповсюдилася  дуже швидко, і до дому Нідзаемона, власника квіткової лавки, де в задній кімнаті лежав вмираючий поет, стали збиратися його шанувальники.

 На наступний день (12 жовтня) Басьо попросив приготувати йому ванну і, закликавши до свого ложа своїх найближчих учнів продиктував докладний заповіт. Висловивши все, що йому хотілося, він склав руки і, пошепки прочитавши щось, що нагадує уривок з сутри Каннон, у віці п'ятдесяти одного року, видав останній подих.
  Набуток Басьо складається приблизно з тисячі тривіршів, кількох подорожніх щоденників, коментарів до поетичних антологій, листів до друзів і учнів, а також декількох сотень строф, написаних під час складання так званих «ренґо» - колективних поем, ліричні щоденники, передмови до книг і віршів, листи, що містять судження про мистецтво і творчі процеси в поезії.

                                                                                                Хайку (Хокку)
                                                                 Переклад Миколи Лукаша

На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.

* * *

Як шумить-гуде банан,
як у кадуб капа дощ,-
чую цілу ніч.

* * *
Холод, ніч, нудьга...
Чути плюскоти весла
десь од берега.


ВДАЧА

Оттакий я єсть:
глянь на росяні дзвонки -
то й сніданок весь.

* * *
Видиться мені:
плаче з місяцем стара
в гірській глушині.


* * *


Трава-мурава...
Узялася сном-марою
слава бойова.


* * *


Тиша, мир і лад.
Десь там тоне межи скель
цвіркотня цикад.


* * *

Осінь із дощем...
Навіть мавпа лісова
вкрилась би плащем.


СТАРИЙ ВІДЛЮДНИК

Зсохнеться ось-ось,
як узимку на шнурку
димлений лосось.


* * *

Окуні морські
зуби щирять із полиць:
в лавці холодно...


* * *


Крук - немилий птах,
але як милує зір
в ранішніх снігах!


* * *


Рушу, й раптом - хить!
Ухоплюсь за колосок...
це розлуки мить.


* * *

Чистий водоспад...
3 ярих сосен глиця в воду
падає улад.


* * *



Довгий, довгий шлях -
і ніхто не йде навстріч,
лиш осіння ніч...


* * *
Чом так постáрів
я цеї осені?
Птиці, хмари.


* * *

Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.


* * *

В мандрах я знеміг.
Полем паленим шуга
сон мій - чи юга?


* * *
Десять літ тут жив.
Едо! Я іду. Прощай!
Ти - мій рідний край.


* * *

Рік кінчивсь, а мандри ні:
далі в стоптаних сандалях,
в зношенім брилі...

* * *

Мандрівник - і все:
це тепер моє ім'я.
Йде осінній дощ.



ЧИСТОТА
  
Білий лотос-цвіт:
не цурається багна,
із якого зріс.

* * *

В мандрах десь і вмру...
Вітер в душу наганя
холод і журу.



   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)






четвер, 19 жовтня 2017 р.

     Матіос М. Кулінарні фіглі [Текст] / Марія Матіос ; худож. Іванов. - Вид. 2-ге. - Львів : Піраміда, 2011. - 204, [2] с. : іл.


 
« Не має значення і нічого не важить наш вік, якщо ми в якийсь день раптово зачули в собі прискорене биття серця (це не тахікардія. Запевняю Вас). Чи Ви прищаве дівчисько, чи поважна матрона – Ви з однаковим благоговінням чекаєте, коли тектонічні порухи із надр душі збаламутять Ваш розум єдиною думкою – про НЬОГО.»

     Письменниця, звертаючись до своїх  «посестер-жінок» у розділі під назвою « Ніхто в житті не має двох щасть», пропонує детальнішу інструкцію по проведенню неймовірнішої кулінарної екскурсії для ТОГО, хто  «сьогодні в обід чи увечері переступить поріг Вашої квартири». І радить весь запал закоханої душі зосередити поки що тільки на обідньому столі.
   Перш за все сервірувати стіл необхідно таким чином, « начебто маєте сьогодні нагодувати роту голодних солдат першого року строкової служби. У Вашого дорогоцінного гостя має потемніти в очах не від блиску Ваших очей, а від розкошів запахів, незвичності й різноманітності страв, автентичність яких після апробації не підлягатиме жодному сумніву. Ваш коханчик раз і назавжди затямить (і то не із сусідських уст), що Ви не тільки не запозичуєте чужих кулінарних рецептів, але не берете в короткотермінову оренду і чужих чоловіків.
І цей самозаспокійливий цвях з його голови не виб'є ані найчорніший наклеп якогось лютого заздрісника в далекому майбутньому, ні власна миттєва підозра навіть після трьох десятків Вашого спільного життя.
Після такого обіду чи вечері у нього виникне бажання на день Ангела подарувати Вам
      харчевню,
      таверну,
      колибу,
      салон,
     ресторан Вашого імені
     або хоча би генделик під назвою
    Ексклюзив від коханої жінки
   І головне Він повинен зрозуміти: «…що так буде завжди, якщо Він буде з Вами. А може, буде навіть краще. Усе ж бо, в Його руках.»
   Всі страви повинні натякати чоловікові про потаємні думки і бажання жінки. Для цього обіду–шоу письменниця пропонує страви з дуже несподіваними назвами:
 - холодні страви:
чоловічий знак оклику (консервовані баклажани)
серце закоханого,
сліди невинності (сирний завиванець),
серце, як ружа (трояндове серце),
серце, як чайна ружа,
жовторотик,
м'ясні витребеньки (сповиванці),
відбивні звичайні,
 - гарячі страви:
начинка солодка (святкова),
нАчинка швидкісна,
таємниця капустяної спокуси,
любовний гачок,
 - солодкій стіл:
дамські пальчики (торт),
слід ангела (тістечка),
ружа жіночого серця ( тістечка),
курінь (торт),
сади Семіраміди (торт),
кучерявий амур ( торт),
мурашник (торт),
желе із кизилу,
кабачкове варення,
домашня фанта.

  Ось рецепт гарячої страви під назвою нАчинка ( дуже оригінальна страва) і поради письменниці :
«Навіть, коли б Ви були ситі, як попова жінка, а кров у Ваших жилах була голодна, як церковна миша, все одно, люба моя, Ви зобов'язані почастувати гостя бодай одною гарячою стравою.
Гаряча страва, на мій погляд, – це демонстрація повноти Вашої спільної радості і взаєморозуміння. Останній штрих до того, що Ваша душа «нафарширована» гарячістю по вінця. Ось і доведіть Йому, що це саме так.
Такий штрих додасть нАчинка.
Святкова начинка у мене більш складна, щоденна – простіша, я би сказала, швидкісна.
Як завжди, я пропоную обидва варіанти. Вибирати Вам. Звісно, в залежності від важливості Вашого гостя.
Отже, начинка солодка (святкова).
Кожна жінка, яка вважає себе господинею і прагне сердечного приятеля, може не мати черствого серця, але черству білу хлібину на кухні мати зобов'язана.

Отже, витягуйте черству (але ж не поцвілу від давності!) хлібину і замочуйте у двох літрах теплого молока, додавайте одну склянку манки. І залишайте на півдня. Окремо збийте шестеро яєдь із півкілограмом цукру, пачкою маргарину, однією склянкою олії і все це додайте у розмоклий у молоці хліб. Добре перемішайте, додайте цедру лимона, трохи кориці і згасіть одну столову ложку соди.
Як на мене, воно вже таке смачне, що можна їсти сирим. Самому можна, але не експериментувати ж Вам з першого разу на Його шлункові. Для цього у Вас попереду – ціле життя.
Отож добре змастіть холодну жаровню смальцем – і швиденько ховайте у розігріту духовку гусятницю із начинкою. Випікайте до рум'янцю. Але без фанатизму. Тобто не при 200 за Цельсієм.
Цю ж страву при бажанні Ви можете зробити швидше – і не гірше. Отож, до справи.
НАчинка швидкісна: четверо яєць збийте з півлітровою банкою цукру, додайте трохи солі, півлітри молока або кисляку, півлітрову банку білої муки (або манки). Трохи кориці, гашеної соди, пачку маргарину. І так само в духовку хвилин на 40.
Повірте на слово: Ваш гість пальчики облизуватиме. На жаль, не Ваші. Свої. Від смакоти і задоволення.
Якщо ж Ваш обранець, борони, Господи, за формами своєї фігури наближається до фігури молодого Деміса Русоса, не додавайте в начинку цукру.
Але майте на увазі, що несолодка начинка потребує гарніру. Якщо стушкувати курку чи бодай стегенця і викласти їх у тарілку зверху на начинку – то я вже не знаю, чи залишиться на цей вечір Вашим стегенцям бодай маленький шанс бути пізнаними ретельніше, ніж стегенця курячі. Направду.
Не вірите – спробуйте.»

   Звичайно, пані Марія запропонувала у своєї книзі дуже великий вибір як для одного вечора на двох, тому радить жінкам вибирати з усього цього асортименту  найбільш смачне і багатозначне.

   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)




пʼятниця, 13 жовтня 2017 р.

     Матіос М. Кулінарні фіглі [Текст] / Марія Матіос ; худож. Іванов. - Вид. 2-ге. - Львів : Піраміда, 2011. - 204, [2] с. : іл.

  



Любі жінки 25+, ця книга саме для нас ( бо я так само належу до цієї вікової категорії). Повірте на слово: книга від якої неможливо відірватися. Не вірите?! Ваше право – перевіряйте!
   Від цього смачного й життєрадісного читання у вас не раз тектиме слинка із підборіддя – і аж до пазухи. Ну, й на здоров’я! Насолоджуйтеся смаком українського слова і українських страв від Марії Матіос!

                           Сама письменниця  свій твір характеризує так :
                                « Ця книжка – як саме наше життя:
трагічне,
смішне,
смачне,
кольорове.
Але, як на мене, найбільш цікавим у ньому
залишається Людина і її Почуття.
Решта – вінегрет…
Якщо Ви погоджуєтеся із цією сентенцією,
запрошую Вас на храм, кажуть у моїх Розтоках.
Тобто на гостювання, на банкет.
 Бо де найкраще пізнаються люди?
Під час спілкування-чаювання-чаркування.
І де почуєш найбільше житейських історій?
Звісно, за столом. І про що найчастіше?
Про людські взаємини, звичайно, про кохання.
Не мені Вам казати, що історія будь-чийого
кохання – не завжди неповторна,
але завжди неодмінно повчальна історія
взаємозалежності однієї людини від іншої;
Це – карколомний тайнопис пристрасті,
закони якої мало коли сусідять із логікою, розумом чи спокоєм.»

    І веде Марія Матіос читача сторінками своєї книги  у ритмі і в темпі гуцулки, зробивши йому розкішне храмування.  Намагаючись зробити страви смачними, письменниця не лихословила, інгредієнтів не жаліла, не економила, не шахрувала, з важким серцем і з лихими думками не наближалася ні до письмового столу, ні до столу кухонного, майбутнього «споживача» не проклинала, не зневажала, лише до нього на «Ви» зверталася. А наприкінці ще щиро дякувала всім, хто  відчуває запах і смак її слова, та бажала смачного читання!

   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)


середа, 11 жовтня 2017 р.

        Галковська Н. Козачка: Поезії .- Чернігів: РВК «Деснянська правда», 1994.-88с.


   На календарі вже жовтень… Природа, немов прагнучи продовжити своє життя, знаходить яскраві, соковиті фарби. Листя на деревах змагаються в багатстві відтінків: від скромних ніжно-жовтих до багряних і пурпурових. Настала найкрасивіша пора року, яку оспівували і продовжують оспівувати художники, композитори, поети.

Жовтню, персню
                                               золотий,
Де тебе згубила
                                            осінь:
Чи в ранкових зимних
                                               росах,
Чи у сутінках
                                              сльоти?
Ти котивсь – легка
                                                 жарина, -
По траві зів’ялій,
                                                 тоскній,-
Мов сльоза з очей
                                         Ярила
У німоті круч
                                                     дніпровських.
Загорався ти
                                             в свічадах
Зледенілої
                                  води,
І той спалах
                                          золотий
Освітив вербу
                                           на чатах.
Ти підносився
                                             з птахами
Аж до місячного
                                        брата,
Й небо сіялося
                                   радо
Золоченими
                                       дощами.
А коли крізь твоє
                                  коло
Протекли шовки –
                                           тумани, -
Квіти очі
                                        позтуляли
І осипалися
                                  кволо…
Чи у сутінках
                                сльоти,
Чи в ранкових зимних
                                 росах, -
Де тебе згубила
                                         осінь,
Жовтню, персню
                                            золотий?

   Цей чудовий вірш належить талановитій  чернігівській поетесі і письменниці Надії  Галковській. Широким колам поцінувальників прекрасного вона відома  як авторка слів знаменитої «Козачки», пісні, що облетіла всі світи, де тільки ступає нога українців.  Надія Миколаївна - Лауреат багатьох премій і конкурсів. У 2009 році за активну творчу і громадську діяльність нагороджена Орденом княгині Ольги.
    Оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене несподіваними словами Надія Галковська вибудовує свій вимір, звертаючись до надчуттєвої суті. Що це: магія, чудо, казка, мрія, марення, уява, вигадка, загадка, спогад, пам’ять?..

Відпусти мене,
                                        княже.
Я – не бранка
                                           твоя,  -
На Полісся лечу,
                                                              наче птах без упину.
Хай мій шлях зозулиний
                                                               перекреслить стріла,
Та з вітрами
                                         і Сонцем
Попрощатися встигну.

Відпусти мене,
                                      княже.
Цих ошатних
                                    перлин
Не піднось до чола,
                                                       на волосся біляве,
Бо в очах мені світить
                                                            крізь темноту чужин
Мій купальський
                               вінець
На затишній
                               галяві.
Відпусти мене,
                               княже.
Я молю –
                                  відпусти!
Мед гірких вуст чужих,
                                                     поцілункам не збутись.
І заради любові
                                                   квітку зла не зрости,
Краще дай
                                  моїм крилам
Знову неба
                                     торкнутись.
Відпусти мене,
                                      княже…

   Слова в поезіях Надії Галковської ніби линуть з неба і лягають у рядок, як на нотний стан.

Я  - жінка,
                                           може й квітка,
До вуст твоїх
                                                    тулюся пелюстками.
Я – жінка,
                                    може й гілка,
Вербово обійму тебе
                                           руками.
Я – жінка,
                                          може й зірка,
Промінням спалахну тобі
                                       на віях.
Я – жінка,
                                             може й скрипка,
Заплачу, заспіваю
                                         й скам’янію,
Та не піду з життя твого
                                         назавжди,
Бо ж квіткою стою я
                                       перед зором,
І гілкою хитаюсь
                                    за вікном,
І зіркою злітаю
                                  серед ночі,
І скрипкою співаю
                                        Вічну Пісню.

   Музика вірна супутниця Надії Миколаївни, велика частина її душі. Крізь тонке мереживо її ліричної поезії ми постійно чуємо моління скрипки:

                                 « Пані Осене», -                                   .
                                                                   Стиха
Шепоче вільха.
« Пані Осене», -
Блимають хати
                                                                   Підсліпуваті,
         В туманному мороці
                                                                   Дихають.
      Де ж то мій Храм?
                                                                  Не знайду
          В листопадовій віхолі.
« Пані Осене…»  -
                                                                  Хилиться віть,
                                                                  А вуста мої ще
                                                                 Рожевіють,
  Та гіркою калиною
                                                                 Спіють.
            Не зірвіть, не стопчіть,
                                                                 Хай дозрію.
     Вповільненим кроком
  Все блукаю у луках,
                                                                 Минаю
                                                                 Криниці
 Потаємно-глибокі,
                                                                Не зважаю
                                                                На гуки і крики
                                                                Журавлів
                                                                В непотьмареній
                                                                Просині.
                                                               « Пані Осене», -
                                                               У напівсні
                                                               Важко зводити
                                                               Вгору повіки.
Ненароком спинилась
                                                              Над прірвою,
                                                              І в мені
                                                              Відчинились
                                                              Оті два світи,
                                                               Два безмежні оті,
                                                               Синьоокі.
                                                               « Пані Осене,
                                                               Не оступись…»

   Справжня поезія до душ різних людей доторкується різними струнами, допомагає нам розібратися зі своїми почуттями.

Я хочу бачити
                                     тебе.
Одвічним рушником
                                              хрещатим
Покірно буду
                                               припадати
До рук твоїх,
                                                         як ввійдеш в хату.
Я хочу бачити
                                  тебе.
Стрімкою ластівкою
                                         стріну,
Зелену гілку – пісню
                                        кину, -
Вертайся, милий,
                                             на Вкраїну!
Я хочу бачити
                                     тебе.
Я хочу бачити
                                  тебе.
І більш не треба вже
                                  нічого.
Щоб не блукав твій
                                          древній човен,
Світитимусь в пітьмі
                                   свічею…
Я хочу бачити
                                 тебе.
                                                           ***

…І сталася
                               зрада.
І сталася
                             зрада.
За щастя
                                      розплата,
Мов страта,
                                          мов страта.
Пішов ти
                              від мене
Ходою
                               Ясона,
Лишивши
                        безсоння,
Холодне
                                      безсоння.
І виросла
                                  в сутінках
Чорна
                      лілея,
Питаючи
                            сумно,
Чи я –
                                 не Медея?
Ні, я –
                          не Медея,
І мститись
                               не хочу.
Сідає
                               метелик
Мені на
                              сорочку.
Я факелом
                         гніву
Не буду
                         палати,
Я тихо
                        загину
Свічею
                         у хаті,
Свічею
                     у відчаї
Швидко
                              розтану,
І стану я
                            вічною –
Річкою
                      стану.
Тектиму
                              крізь тебе
Крізь літо
                               до моря,
Вмиватиму
                                 стебла,
Поїтиму
                         корінь,
Щоб більш
                                     не питалася
Жодна
                    лілея,
Чи я не
                        Медея,
Чи ж я не
                        Медея?



   Поезія Надії Галковської при всьому виході на загальноєвропейські, загальнолюдські домінанти, є не просто поезією українською, а поезією нашого Чернігівського, древнього Сіверського краю. Вона могла бути написана людиною, котра народилася й проживає в серці цієї сивої землі, в місті, де можна тихим осіннім надвечір’ям, під шелест жовтого падолисту на древньому Чернігівському Валу підійти отак-от просто до величного собору і доторкнутися долонею до стіни, яку мурували будівничі Великого князя Чернігівського Мстислава.
  В ці  чудові жовтневі дні не відмовите собі в задоволенні насолодитися витонченою поезією Надії Миколаївни Галковської.

  P.S.  Надія Миколаївна -  вірний друг нашої бібліотеки.  Як голова обласних літературних конкурсів завжди підтримує талановиту молодь нашої області,  з радістю ділиться з нею секретами своєї  майстерності.

   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)