Матіос М.В.
Приватний щоденник. Майдан. Війна... [Текст] : / Марія Матіос. - Львів :
Піраміда, 2015. - 354 с.
Укладаючи «Приватний щоденник», Марія Матіос,
відома українська письменниця, Народний
депутат України VII та VIII скликання заріклася писати тільки про ті
події, учасником чи свідком яких була сама. Достовірний «Приватний щоденник»
можна читати з будь-якої сторінки. Ця книжка без стрункого сюжету – лише з
деталями, які не встигли обрости великими неточностями. Вона з людьми, яких
можна запитати про ці деталі, дещо уточнити і доповнити їх. Вона з подіями, які
стали найновішою історією. Марія
Василівна жалкує, що не всі важливі події кінця 2013-го середини 2015-го років
вона фіксувала на фото. Було багато таких моментів, коли про фотографування не
могло виникнути і гадки. При написанні
цієї книги автор скористалася телефонним фотоархівом (в її телефоні – понад
десять тисяч світлин) і частково
персональною фан-сторінкою на facebook.
За цими фотосвідченнями Марія Василівна й відновила хронологію подій, про які
йдеться у книжці. Природньо, що скрізь
вона бути не могла, але була і там, де бути не мала.
У «Приватному щоденникові» Марія Матіос
відтворила виключно те, що знала
напевно, тут немає жодної вигаданої події. По можливості автор намагалась не давати оцінок чиїмось
діям чи бездіяльності. Тільки констатувала. Вона сподівається, що решту – історія
розсудить і підправить.
Марія Василівна пише про те, що ще жодна з
її книжок не писалася в режимі on-line. А якщо сказати простіше – на коліні і з коліс,
без отого обов’язкового і неодмінного «просіювання» на решеті кожного слова.
Може, вперше за всі часи творчості їй було ніколи шліфувати думки і речення. Ніколи дбати
про добірні фрази й афористичні висловлювання.
Закінчуючи авторську передмову Марія Матіос
зазначає: « Жодна моя книжка не була такою точною в подіях, іменах і датах, як буде
ця. І ні одна книжка не писалася так важко. Одна справа, коли ти вигадуєш,
фантазуєш чи ретранслюєш чуже життя – хай навіть драматичне, трагічне, але
чуже. Тут, у чітко відведеному просторі «Майдан – Війна», я пережила знову ВСЕ
– може, не таке суттєве з точки зору історичної перспективи, але таке болюче
для пам’яті.
Воно
пульсує у мені, як кров: люди – звуки – крики – постріли – стогони поранених –
ницість тих, хто стоїть за ухваленням рішень – перекинчики-пристосуванці –
благородні з благородних – мовчазні помагальники – скупі – безсердечні. Їх можна перераховувати і перераховувати. Але я
точніше не скажу, як сказав батько-лікар загиблого на війні студента-поліглота
Святослава Горбенка: «На Майдані я зустрів так багато хороших людей, як не
зустрів за все життя». І за ним же, за осиротілим батьком Горбенком, повторюю
інші слова, ті, що стосуються воєнного часу – «загиблі підпорядковані Господу
Богу».
І ще жодна моя книжка не доводила
так гостро і так «наживо» просту аксіому, що Слово – цілком матеріальна
субстанція. І що воно буває таким же вдячним і таким же мстивим, якими бувають
люди…»
Зацікавлених
цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул.
Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)
Сьогодні, в День Гідності і Свободи, згадаємо тих, хто віддав своє життя за незалежність та цілісність нашої країни. Марія Матіос в своєму « Приватному щоденникові» опублікувала листа,
який надійшов до неї від матері Героя
Небесної Сотні, убитого на Майдані, Прохоровського Василя Петровича (4 травня
1980 - 18 лютого 2014). Василь наш земляк, він з Бахмацького району
Чернігівської області. Перед тим як читати цього листа пані Марія рекомендує
випити заспокійливе, « бо в ньому кров капає з кожної букви»:
«Шановна пані Маріє!
Пробачте мені за те, що я Вас
турбую. Я дякую Богу, що зустрілася з Вами. Після зустрічі з родинами загиблих
я підійшла до Вас і Ви пригорнули мене до себе. Я відчула тепло Вашого серця,
світлу душу, щирість. Мені так тоді захотілося заплакати. Я сама з
Чернігівщини. Після зустрічі зі слідчим мені дуже захотілося до Вас написати. Я
думала, що мого сина вбила снайперська куля. І мені хоч трішки приносило
полегшення, що він не мучився.
Та дізнавшись правду, я не
пам’ятаю, як вийшла з прокуратури. Мого сина жорстоко побили тупим предметом,
вибили зуби, забій голови, грудної клітки, плеча. Потім з мисливської рушниці
розстріляли. Картеч була виготовлена кустарним способом, сліпе поранення.
Вистрелили в голову, груди, під лопатку – 5 разів – 6 поранень. Я знову мала
шок. Єдине, що запитала – чи помер відразу.
Світить сонечко, співають пташки,
радують людей квіти, та я цього не помічаю. Перед очима суцільна темрява.
Кожного разу біля могили сина я прошу в нього пробачення, що не захистила, не
вберегла і, даючи право на життя, дала такий короткий вік і таку гірку долю.
Після загибелі сина моє життя поділилося на «До» і «Після».
В
життя «До» я була щаслива, мала двох синів соколиків, ставних, красивих, і
дивлячись їм услід, я раділа, що життя прожила не даремно. Після загибелі сина
життя моє зупинилося. Треба йти по життю «Після». Я роблю перший крок і падаю,
піднімаюсь і знову падаю.
При думці, що я його більше не
побачу, не почую, не зустріну, серце моє крається на шматки і нестерпний
пекучий біль пронизує все моє тіло. І
від цього болю немає жодних ліків, тому, що цей біль зветься материнським.
Останній раз сина бачила я в листопаді
місяці. Проводжаючи до автобуса й обнімаючи, я навіть і гадки не мала, що
проводжаю в останній раз, прощаючись назавжди.
Коли народився Майдан, син перестав
їздити додому, ходив до роботи, а після на Майдан. Носив ліки, гроші,
допомагав, як міг.
Пішов у «чорний» вівторок 18 лютого
на Майдан, а звідти вже на небеса. Син любив Україну понад усе. Він хотів, щоб
у дітей було щасливе дитинство, щоби на випускний вечір вони вдягали свої
костюми, а не з дідусевого плеча, могли навчатися там, де навчаються діти-мажори,
а потім мати роботу, щоби у стареньких була забезпечена старість.
Пам’ятаю 1997 рік. У сина був
випускний. Треба було купити костюм, я працювала, та гроші виплачували
частинами, вистачало хіба що на хліб та на сіль. Що робити? Дідусь запропонував
свій – костюм був допотопний, та ще й більшого розміру. Та син все розумів. Не
сказавши ні слова – одягнув. Я його взяла під руку і ми 3 км. йшли до школи.
Коли діти вийшли на сцену, я з жахом і болем дивилася на дітей, які були
вдягнені в нові костюми і на свого сина. Заспокоїлася тільки тоді, коли син
зняв піджачок і весело розважався зі своїми однокласниками.
В мене 10 років не було дітей, і
коли Васі було 1,5 року – помирає його батько. Син за все життя не сказав
слово - «тату». Я йому була і за батька,
і за матір. Через 8 років я вдруге одружилася, народила сина. Та коли сину було
6 років, помирає знову чоловік. Так я й виростила двох синів.
У 2005 році дізналася, що онкохвора.
Життя зупинилося. Та стимулом у боротьбі з цією недугою були мої діти. Я
пройшла через муки, болі і страждання. Вася допомагав мені ліками, возив з
Києва. Він знав, що я онкохвора, що я без нього пропаду, що мені буде дуже
боляче, та це його не зупинило.
Він вибрав не мене, а Україну.
Прийшов з роботи, переодягнув куртку, виклав один телефон і сказав, що в разі
потреби зателефонувати матері. Від сина в мне залишилася купа барахла та
горбочок землі, до якого за 3 км я ходжу кожного дня. Я хвора і живу, а сина
молодого, здорового немає. Тоді на випускний не було в нього костюма, а тепер
їх багато, та немає сина!
На Майдан вийшли гідні люди, бо не
хотіли жити в негідній країні, де при владі був диктатор, тиран, бандит та
вбивця. Люди вийшли різного віку та професій. Та їх об’єднало одне бажання жити
в Європейській державі.
Зараз наша країна стоїть на
колінах. Країна в сльозах та чорних хустинах. Ми мусимо пройти по цьому
тернистому шляху. І я вірю, що Україна буде єдиною і неподільною, квітучою і
співучою, багатою і заможною. Україна, яку так любив мій син і за долю якої
віддав своє квітуче молоде життя.
На його сторінці в соцмережі
зафіксовано час, коли Вася востаннє туди заходив – 18 лютого, 17 год. 16 хв. І
там читаю його кредо: «Рабів до раю не пускають» і тут же Довженкове: «Життя
таке коротке. Поспішайте творити добро».
Син постійно спілкувався зі мною, і
на моє тривожне запитання про можливу небезпеку від його відвідин Майдану, «А
якщо вб’ють, синку?» відповів:
«Мамо, жити в такій країні я не
можу і ховатися за спинами я не буду». Обіцяв зателефонувати після повернення з
Майдану, але так і не зателефонував… Останні слова з Майдану сказані меншому
братові: «Чи Воля, чи Смерть».
Від болю втрати, від
несправедливості мені хочеться кричати, вити, як вовчиці в лісі, та хто мене
почує?
Такого більше ніколи не повинно
бути, щоби протягнута рука однієї людини забирала життя іншої.
Сльози і прокляття матерів будуть
найсильнішою зброєю проти тих, хто причетний до загибелі наших дітей, які не
поряд з нами, а лежать молодими в домовинах, проти тих, чиї руки і погони в
безневинній крові наших дочок та синів.
Є суд земний- є суд Божий. Від
земного суду можна відкупитися, а від Божого ніколи. Він жорстокий, але чесний
і справедливий. А нам, матусям, доведеться оплакувати і нести біль втрати все
своє свідоме життя. «Жена найдет себе другого, а мать синочка никогда».
Я навіть гадки не маю, пані Маріє,
як така щира, добра і світла жінка може працювати в тому гадючнику – який
називається «Верховна Рада».
З великою шаною і повагою до Вас,
мати з Чернігівщини. Хай береже нас Бог».
P.S. Час до часу спілкуючись із
Світланою Миколаївною, розумію: історія її материнського енергетичного зв'язку із сином навіть по його смерті – це історія бездонної материнської любові й
віри, материнської самопожертви й терпіння. Вона нічого не просить і ні на що
не скаржиться. Вона тільки просить у Боженьки здоров'я, щоб мати силу ходити на
могилу сина. Коли новітні варвари на двох ногах поглумилися над могилою Василя,
матір осліпла від горя. Та вона вірить у кару Боженьки (каже, Василько тільки
так звертався до Всевишнього – «Боженька», бо йому здавалося загрубим звертання
«Бог») і у любов Боженьки, бо Він забрав її сина, як і свого сина Ісуса у 33
роки. Ця віра тримає Світлану Миколаївну на острівці життя і передає цю віру
іншим.»
С.232-235
Немає коментарів:
Дописати коментар