пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

   Рьокан. Вибрані поезії. - К.: Грані – Т, 2008.- 264с.

  
   Рік Японії в Україні триває. В фонді нашої бібліотеки є перша збірка перекладів українською мовою віршів одного з кращих японських поетів доби Едо, дзен-буддійського ченця, філософа і каліграфа Рьокана (1758-1831рр.), написаних у жанрі хайку і танка.


    Рьокан (справжнє ім'я Ямамото Ейдзо) народився наприкінці 1758 року у невеличкому рибальському селі Ідзумодзакі, що в провінції Етіго (нині префектура Нігата), у родині старости цього села, місцевого синтоїстського священика, який через звинувачення у заколоті, спрямованому на реставрацію в країні імператорської влади, у 1795 р. покінчив життя самогубством, утопившись у річці Кацура. Мати майбутнього поета, філософа і чудового каліграфа була родом з острова Садо, що на Японському морі, й, окрім Рьокана, народила ще трьох хлопчиків і трьох дівчаток.
   Оскільки родина Рьокана була досить заможною, всі діти змогли отримати гарну на той час освіту. Сам Рьокан до вісімнадцяти років навчався в конфуціанській школі міста Дзідзодо, де, окрім китайської мови, вивчав китайську класичну літературу, а також філософсько-релігійні трактати Конфуція, Лаоцзи, інших відомих китайських та японських філософів і релігійних діячів, зокрема Кукая, Сайтьо, Ейсая, Доґена.
    Попри те, що він, як старший син, мав замінити свого батька на посаді синтоїстського священика і старости села, Рьокан умовляє батька відпустити його до монастиря Косьодзі, що знаходився с сусідньому селі Амадзе і належав до дзен-буддійської секти Сото, заснованої Доґеном. Разом зі своїм новим вчителем Кокусеном, юнак подорожує до міста Тамасіма, що на узбережжі Внутрішнього Японського моря, і, після повернення з цієї подорожі, в 1779 р. остаточно вирішує прийняти постриг і стати дзен-буддійським ченцем у храмі Енцудзі. Саме Кокусен дав хлопцеві ім'я Рьокан, що означало «гарний» і «великодушний».
   У храмі Енцудзі Рьокан провів майже дванадцять років. Після смерті вчителя, в 1791 р. він протягом шести років подорожує по країні, зупиняючись на короткий час у відомих і маловідомих гірських храмах, ретельно вивчає у храмових бібліотеках давні рукописні буддійські трактати, знову вирушає в дорогу, просить милостиню, ночує, де доведеться:
Блукав по світу в пошуках удачі,
Під дахом,
Просто неба ночував…
Та в снах
Щоночі край свій рідний бачив.

    Дізнавшись про смерть батька, Рьокан у 1795 р. повертається до свого рідного села Ідзумодзакі, поблизу якого на узбережжі Японського моря, в місцевості під назвою Ґомото, він випадково натрапив на покинуту кимось хижку, де й оселився. Згодом Рьокан перебирається на гору Куґамі, що за декілька кілометрів від Ідзумодзакі, на якій знаходився храм Кокудзьо буддистської секти Сінґон, зведений ще за давніх часів. Поблизу цього храму він будує хижку, в якій прожив майже 20 років. Про своє самітницьке життя в Гого-ан поет писав:

Живу в лісі
В хижці з трав та віття,
Де з року в рік
Плюща все довше коси,
Людських турбот не знаючи…
Лиш вітер
Спів лісорубів іноді доносить.
Латаю вдень
Стару чернечу свиту,
Вночі вірші читаю
Просто неба…
І всім завжди кажу,
Що в цьому світі
Для щастя людям небагато треба.

   Збираючи милостиню по ближніх селах, поет полюбляв розмовляти з простими селянами, не цурався випити з ними саке, а то й затриматися на кілька днів у того чи іншого гостинного господаря. Один із таких господарів і приятелів Рьокана по імені Кера Йосісіґе пізніше згадував: «Учитель був сповнений божественного розуму, який, здавалося, бив струменем іскор. Його постать і обличчя були схожі на постать і обличчя святого. Він був великим, рослим, худим і охайним, мав довгий ніс, а очі його нагадували очі птаха. Сором’язливий і незграбний, із постійною усмішкою на вустах, він ніби розливав довкола себе неймовірну чистоту, величезну радість й глибоке співчуття. Казали, що зустріч із ним схожа на несподіваний прихід весни похмурої зимової днини… Учитель гостював у мене довгий час. Усі члени родини якимось природним чином умиротворялися, і ця атмосфера спокою й умиротворення панувала в оселі ще довгий час після його від’їзду. Розмовляючи з ним, ти відчував, як очищається твоя душа. Учитель не навчав сутрам, не радив, як краще жити. Він підкидав хмиз до жаровні, сидів у позі медитуючого у вітальні, ніколи не торкався у своїх бесідах ні поезії, ні моралі. Добрий і простий, він однією своєю доброчесністю змінював людей на краще… Коли він перебував у своїй хижці в горах, здавалося, що до нього злітаються всі польові та гірські пташки. Особливо його любили синички та снігурі. Вони мостилися йому на голову, сідали на руки, коли він писав, на пензлик. Можливо, саме в цьому була таємниця краси його каліграфії».
   З літами, особливо взимку, Рьокану стає все важче підніматися на гору Куґамі до своєї гірської оселі «Ґоґо-ан», де він прожив стільки років. На початку зими 1816 р. він назавжди покидає свою трав’яну хижку і переселяється на узгір’я, придбавши крихітну хатинку поблизу синтоїстського храму Отоко:
Кому мені
Свою печаль старечу
Повідати?
Забувши взять ціпок
Плетусь на захід сонця в тихий вечір…

   Згодом, відгукнувшись на наполегливі запрошення свого давнього заможного приятеля із села Сімадзакі, він перебирається жити до його маєтку.
 Саме тут у  69-літньому віці він уперше знайомиться з молодою черницею Тейсін, якій на той час виповнилося лише 27 років, і яка за п'ять років до цього, розлучившись з чоловіком, пішла служити до монастиря. Із дитинства закохана в поезію, Тейсін була в захваті від знайомства з Рьоканом, якого обожнювала і щиро кохала до кінця його днів. Вона стала для поета найкращим другом і вірною турботливою служницею.
У   літку 1830 р. Рьокан тяжко захворів на дизентерію. Стан його здоров'я поступово погіршувався. Біля хворого постійно чергували його рідний брат Юсі та Тейсін, змінюючи одне одного.
   Дивлячись через вікно на пізню осінь і усвідомлюючи близьку смерть, Рьокан якось прошепотів один зі своїх кращих віршів-хайку:
Перевертом –
І ниць, і горілиць –
Осіннє листя падає на землю.
   Згодом у своєму щоденнику Тейсін запише: «Увесь час я поруч із ним. Стежу за його станом і вдень, і вночі. Розуміючи неминучість смерті, я переповнена печаллю». Одного разу, коли Тейсін довгий час не було, а потім вона нарешті зявилася, Рьокан промовив:
Коли? Коли?
Та, на яку чекаю,
Нарешті прийде?
І вона прийшла!
Її лиш бачити – я з інших мрій не маю.
6-го дня 1-го місяця1831 р. Рьокана не стало:

З чим порівняти в світі цім життя?
З луною,
Що крізь гори прокотившись,
Зникає в небі
Й кане в небуття.

  Рьокан не канув в небуття. Він залишив чудову поезію, що продовжує чарувати людей своєю щирістю, майстерністю і глибиною почуттів.
   Творчий спадок Рьокана налічує велику кількість китайськомовних віршів (кансі), близько 1300 танка, кілька сотень хайку та 90 тьока («довгих пісень»).

Хайку

***
В прогалинах,
Де вже розтанув сніг,
Хвоща зелені паростки пробились.


***
Цей грішний світ
Перетворився раптом
На справжнє диво – вишень білоцвіт.

***
Співають солов’ї!
Але, на жаль,
Так мало тих, хто хочу їх почути.

***
За мною слідом
До моєї хижки
Пташинка з квітки лотоса летить.

***
Згасає день.
Лиш голоси комах
Лунають в палісаднику моєму.

***
Аж захмелів
Від пахощів п’янких
Цих півників біля моєї хижки!

***
Яка краса!
В осінню першу мряку
З гори й без назви не звести очей!

***
Кому мені повідати печаль
Цієї осені,
Яка уже відходить?

***
Долаючи осінній буревій,
На гору піднімаюсь
Наодинці.

***
Украв усе
З моєї хатки злодій,
Але залишив місяць у вікні!

Танку

***
Заб’ється серце радісно,
Як знову
Побачу зграйку крихіток-пташок,
Що бавляться
У небі весняному.

***
Яскравий місяць,
Свіжий вітерець…
Давай удвох до ранку танцювати,
Забувши старість
І близький кінець!

***
Кому мені
Печаль свою. Старечу
Повідати?
Забувши про ціпок,
Бреду на захід сонця в тихий вечір…

***
Немає вже нікого з давніх друзів.
Сливовий квіте,
Утішай хоч ти
Старече серце,
Що змарніло в тузі!

***
Яких я тільки квітів не саджав!
Як їх не пестив
Поблизу оселі! –
Злий буревій
Завжди перемагав.


***
Журливість чарівну квітучих вишень,
Сум місяця,
Осінніх кленів сум
Я зрозумів,
Лиш в горах поселившись.

***
Мітелки очерету у росі!
Тисячоліття
Милувався б ними,
Дивуючись
Їх чарівній красі!

***
Прокинувся
Засніженої ночі,
Почувши,
Як в одвічних небесах
Косяк гусей знесилених ґелґоче.

***
Що я залишу в спадок?
Навесні –
Вишневий цвіт,
Улітку – спів зозулі
І золото кленове – восені.


   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)


вівторок, 19 вересня 2017 р.

   Лепявко С. Чернігів. Історія міста.- К.:Темпора,2012.-432с.; іл.

  21 вересня Чернігів святкує День міста.  У 1943 році в день Різдва Пресвятої Богородиці  наше місто було визволено  від німецько-фашистських загарбників.    Сьогодні  українці знову боронять власну державу від зовнішнього агресора, тому події тих страшних років наповнюються новим змістом. Ми у вічному боргу перед  нашими   дідами, які  не шкодували себе і проливали кров заради нашого життя, заради нашого майбутнього. Так само, як сьогодні віддають свої життя найкращі сини та дочки нашої Батьківщини захищаючи її незалежність і цілісність. Але завжди потрібно пам’ятати,  що сучасне виростає з минулого. Давайте згадаємо події тих страшних років:  захоплення Чернігова у 1941 році та його визволення у вересні 1943 року. Події що відбувалися у місті під час  німецької окупації ми зачіпати не будемо, це - тема для окремої розмови. 

« 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз.
   Доля Чернігова залежала від загального перебігу подій на фронті. У серпні 1941 р. велися великі битви за Смоленськ і Київ. Під Смоленськом німцям вдалося здобути важку перемогу, однак вони ніяк не могли заволодіти Києвом. Німецьке командування прийняло рішення кинути всі сили проти столиці України. Основна сила групи армій «Центр» (піхотна армія й танкова група)  розверталися від Смоленська та Гомеля на південь. Вони повинні були завдати удару радянським військам Південно-Західного фронту, які захищали Київ.
   Безпосередньо на Чернігів спрямували сили восьми німецьких дивізій. Інша група військ, у складі двох найкращих танкових корпусів, мала швидко форсувати Десну між Черніговом і Новгород-Сіверським для з’єднання з німецькими частинами, які наступали від Дніпропетровська. Німецьке командування надавало великого значення швидкому захопленню Чернігова.  Радянське командування швидко підтягувало війська до Чернігова й Десни. Так на кілька днів місто опинилось в епіцентрі однієї з найбільших битв Другої світової війни.
   Бомбардування 23-25 серпня 1941 р. стало однієї з найбільших трагедій в історії Чернігова. Її можна порівняти тільки  із руйнуванням міста монголо-татарами.  Про бомбардування Чернігова зберіглося чимало свідчень. Масштаби руйнувань були катастрофічними. Про суцільну пожежу Чернігова згадувала всі очевидці.  Жителі приміських сіл бачили нічну заграву за кілька десятків кілометрів від міста. Очевидно, крім різних типів бомб, німці застосовували особливий, так званий « килимовий» метод бомбардування. Окремі пожежі зливалися в одну, велику.  Від суцільних вибухів температура підіймалася настільки, що навіть плавилося залізо й розсипалася цегла.
  За оповідями старожилів,  після бомбардувань з центру було видно приміські ліси, тому що для ока не було жодної перепони. Німці методичним бомбардуванням винищили та зрівняли з землею центральну частину міста і промислову зону. Причинами руйнування Чернігова можна вважати намагання німців знищити тили радянських військ та не допустити створення в місті потужного укріпленого пункту для прикриття Києва й переправ через Десну.         Радянські частини півколом прикрили Чернігів, спираючись на Десну. На 5 вересня рубіж оборони міста проходив по лінії Бобровиця – Олександрівка – Півці – Новий Білоус. Німці захопили плацдарм на лівому березі Десни поблизу сіла Виблі, на річці навели понтонний міст й почали переправу. Німецька авіація повністю панувала в повітрі, за її допомогою вони продовжували наступ, взяли Количівку, Шестовицю. Місто й зосереджені довкола нього радянські війська були оточені. Зранку 9 вересня (залишки 45-ї і 62-ї стрілецьких дивізій), залишивши за собою прикриття, покинули Чернігів і рушили вздовж правого берега Десни вниз. Однак вони потрапили в пастку під Шестовицею.  В цій трагедії загинула щонайменше тисяча радянських солдат, ще кілька сотень потрапила в полон. Берег Десни був переритий чорними воронками від вибухів, усіяний тілами полеглих і розбитою технікою. Прорватися змогло лише близько 500 чоловік.
   10 вересня 1941 р. Чернігів, оборона якого тривала два тижні, опинився в руках німців.
  Розпочався період німецької окупації …
   Влітку 1943 р. Чернігів знову став прифронтовим містом – німці відступали. 26 серпня радянські війська розпочали Чернігівську – Прип’ятську наступальну операцію. Місто вдруге опинилося в зоні великої битви за Київ. У середині вересня 13-та армія генерала Пухова зайняла Ніжин і повернула на Чернігів. 28-й стрілецький корпус цієї армії, який мав у своєму складі 24 тисячі чоловік, 18 вересня вийшов до Десни. Місто обороняли три німецькі дивізії та допоміжні сили загальною чисельністю до 16 тисяч чоловік. Чернігів був останнім опорним пунктом німців перед Дніпром, тому вони планували затриматися тут надовго. Однак стало інакше.
  Вирішальні бої за місто розпочалися там, де вони закінчились у 1941р. Оволодівши Количівкою та Іванівкою, радянські війська з ходу форсували Десну нижче Чернігова, без довгої підготовки, на підручних засобах. Переправа відбувалася вночі. До ранку 19 вересня було зайнято приміські села Шестовицю й Жовинку, а 20 вересня – Києнку. За Десною радянські війська заволоділи селами Виблі та Піски, потім форсували річку  і створили плацдарм на околиці Бобровиці. З боку Снову на Чернігів наступала кавалерійська дивізія та інші частини. В ніч на 21 вересня радянські війська вийшли на річку Стрижень. Німці фактично опинилися в оточенні й поспіхом покинули місто. На ранок 21 вересня боротьба за Чернігів закінчилася. Загалом бої за нього тривали три доби силами 13-ї та 61-ї армії.
   У ці дні місто знову сильно потерпіло від бойових дій. Останніх бомбардувань місто зазнало вже після звільнення від німців. Протягом кількох днів німецькі літаки знову і знову з’являлися над Черніговом. Лише бої за Дніпро й наступ радянських військ уберегли місто від подальших руйнувань.
   За офіційними підрахунками, в Чернігові повністю або частково було зруйновано 1740 будинків, що становило 70% житлового фонду міста. Разом із громадськими та промисловими об’єктами було зруйновано понад 4 тисячі споруд, серед яких 14 шкіл, педінститут, драматичний театр, усі промислові підприємства, вокзал, мости та багато іншого.
   Рішенням уряду Чернігів включили у список міст Радянського Союзу, які найбільше постраждали під час війни. За ступенем руйнувань Чернігів посідав четверте місце в країні після Севастополя, Волгограда й Воронежа.
  Катастрофічно зменшилось населення Чернігова. Якщо наприкінці 1941р. в місті налічувалось 30 тисяч осіб, то в жовтні 1943-го – лише 11 тисяч. Частина чернігівців перебувала в евакуації, частина  - на фронті, інші – розбіглися по селах, а тисячі загинули. Є приблизні підрахунки, що німці знищили в Чернігові близько 50 тисяч чоловік і 7 тисяч забрали в Німеччину. Проте лише частина з них були чернігівцями, оскільки сюди привозили на смерть з усієї області. Тому точної цифри людських втрат міста у війні ( жертв бомбардувань, окупації та загиблих на фронтах) назвати неможливо.»





  Більш детальніше про життя нашого міста під час Другої світової війни ви можете прочитати в книзі Сергія Леп ’явка « Чернігів. Історія міста».


                                                                                          В.К. Васюк
Наше місто

Знову з-понад Валу
Місяць золотистий
Огляда квартали,
Що звелися у місті.

Виринають зорі
Мерехтять над нами.
Небо неозоре
Дихає казками.

Я дивлюсь на тебе,
А думки – мов квіти:
На землі нам треба
Ті казки творити.

Щоб дзвеніло місто
Наше сивоглаве,
Сяло променисто
І цвіло у славі.

Усміхалось ясно
До творця-людини,
Що трудом цю казку
Прикрашає й нині.
                                              
         


                                                  Рідне місто, зі святом!

                                                 Миру та процвітання!



    Зацікавлених цими виданнями запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)


пʼятниця, 15 вересня 2017 р.

    Лильо І.М. Львівська кухня [Текст] / Ігор Лильо ; [передм. В. Поліщука]. - Харків : Факт, 2016. - 255 с. : кольор. іл.


  І знову повертаємось до цієї книги. Якщо минулого разу був рецепт львівських булочок з корицею, то зараз до вашої уваги – історія про Аполлінарія Тарнавського, який вегетаріанською дієтою лікував багатіїв з усієї тодішньої Польщі і навіть з подальших країв, а в 1901 році видав разом із дружиною книжки про вегетаріанську їжу.
   «А ось і Косів. Мальовничі краєвиди, чисте повітря, неповторний колорит автохтонного населення – гуцулів. Усе в одному. Однак мандрівники, котрі проїжджали до початку Другої світової війни через цей закуток Покуття, інколи помічали обабіч дороги дивних людей. Одягнуті в роби, босі та з блискучими від голоду очима. Придивившись уважніше, з подивом та жахом впізнавали в окремих з них дуже відомих постатей тогочасної айстро-угорської, а потім польської та української еліти. На запитання «Хто це?» місцеві гуцули, знизавши плечима, називали їх «варятами Тарновського». Саме так справді і виглядали пацієнти знаменитого лікаря Аполлінарія Тарнавського. Великий прихильник здорового харчування сам дожив до 92 років, і, як пожартував один з його пацієнтів, був лікарем, який, видається, планує жити вічно, і його доведеться добивати на Страшному суді.
         У ті давні часи, коли більшість господинь та турботливих галицьких матусь були переконані, що хворого на ноги найкраще поставить росіл, зварений з когута, лікар Тарнавський переконував, що лише вегетаріанська дієта та суворий піст врятують від всіляких хворіб. Розповідають, що одного разу в руки до ескулапа потрапив домініканський чернець з важкою формою бронхіту. Після місячного голодування під наглядом бронхіт таки минув. «Ну от бачите, - оптимістично заявив доктор, - бактерії не витримали, а ви все ще живий. Вода з цитриною таки творить чудеса».
         Він був абсолютним та переконаним противником вживання м’яса у всіх його виявах. Випускник Ягеллонського університету, він кілька років пропрацював лікарем у львівському шпиталі, а у 1891 році відкрив у Косові приватну лікарню-пансіон. На її воротах висіло гасло «Володій собою». Львівські і не тільки знаменитості та товстосуми платили грубі гроші, щоб потрапити до лікаря на курс схуднення. А він, без огляду на титули та позицію у суспільстві, був нещадний до своїх пацієнтів. Фізичні вправи, контрастний душ, сувора дієта, оперта на місцевих екологічно чистих продуктах, місяць без кави, цигарок та солодощів лікар компенсував приємними інтелектуальними бесідами при світлі сонця, що зачепилось за гори. Все це робило перебування у пансіоні незабутнім. За час сезону, який тривав з початку травня до кінця жовтня, послугами пансіону могли скористатись понад 200 осіб. Великий прихильник методів баварського лікаря та священика Sebastiana Kneippa, а також доктора Lahmana з Дрездена, Тарнавський разом з дружиною створив спеціальне меню, що ставило на ноги хворих, яких у ті часи вважали безнадійними. Як воно часто буває, пацієнти його обожнювали, заздрісники ж вважали шарлатаном та знахарем.
         «Найздоровіша їжа та, яку ти залишаєш на тарелі» - такими гаслами лікар Тарнавський сипав, як з мішка. Але напевно серед тих, що справляли найбільше враження, було запитання, що він його скерував до однієї з львівських пань, спостерігаючи за тим, як вона намагалась підгодувати свого чоловіка.
- Перепрошую, чи ви справді прагнете якнайшвидше другий раз вийти заміж?
         У вересні 1939 року російська армія окупувала Галичину. Родина Тарнавських була змушена втікати з краю. Разом з польською  армією генерала Владислава Андерса вони опинились на Близькому Сході. За спогадами сина лікаря, д-р Аполлінарій Тарнавський важко переносив  розлуку з Батьківщиною. Він помер у 1943 році в Єрусалимі і був похований на пагорбах Сіону в катакомбах, які належали до монахів-францисканців. До кінця свого життя Тарнавський не полишав мрію відновити клініку, якщо не в  Польщі, то принаймні на території Близького Сходу.»
  Ось така історія про цього незвичайного лікаря. А рецепт Яворівського пирога з грибною мачанкою ви знайдете безпосередньо у книзі на сторінці 168. Саме такий пиріг подавали в санаторії, яким керував Аполлінарій Тарнавський.

   Нагадую, що книга « Львівська кухня», яку створив відомий знавець міста Лева – Ігор Лильо – за допомогою головного редактора журналу « Егоїст» та керівника гастрономічних проектів Клубу галицької кухні Всеволода Поліщука – це поєднання історій з життя відомих людей давнього Львова та Галичини з характерними саме для їхнього характеру рецептами страв.


   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)

четвер, 14 вересня 2017 р.

   Стельмах Б.М. Малинові дні : вірші : [для дошк. та мол. шк. віку] / Богдан Стельмах ; худож. В. В. Ковальчук. - К. : Веселка, 2015. - 61, [3] с. : кольор. іл.




    Продовжуємо знайомиться з роботами відомої української художниці Вікторії Ковальчук. До вашої уваги ілюстрована нею збірка поезій  українського поета, драматурга, перекладача Богдана Стельмаха "Малинові дні". Малюнки Вікторії Володимирівни – це справжні витвори мистецтва. Оригінальні, витончені, з неперевершеною технікою виконання вони допомагають глибоко розкрити зміст веселих та пізнавальних віршів  автора.




     Кульбаба
Квіточка-щіточка,
Жовта леліточка,
Крапелька сонечка,
Сонцева донечка!
Сонце
У хмарі біленькій
Ховається -
Сонцева донечка
Пухом вкривається.




          Шипшина
Шипшино, шипшино,
Кінь ягід в шапчину!
Кинь, колючий куще,
Ту, що спіла дужче!..

Шипшино, шипшино,
Не рви кожушину!
Ой!
Ай!
Пусти, не займай!..
Шипшино, шипшино,
Віддай шапчину!
Ягідок не треба –
Здійми шапку з неба!
 Ой!
 Ай!
                                                       Ягід не кидай!
                                                        Ой!
                                                        Ай!
                                                       Шапку віддай!              


       Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).
                          
                                                                                                     





                      

середа, 13 вересня 2017 р.

   
        Ковальчук В. Про фею Дорофею: маленькі оповідки для маленьких дітей/ Вікторія Ковальчук; мал. авт. – Л.: Апріорі, 2012. – 36с. іл

 
 В фонді нашої бібліотеки є чудово ілюстрована книжка « Про фею Дорофею». Дорофея – звичайна дівчинка, але коли вона бере до рук пензлик, вона перетворюється на чарівницю. Реальний світ навколо стає казковим на її малюнках. Так, наприклад, пахощі конвалій, які подарував одного разу тато мамі, Дорофея намалювала у вигляді цілого дерева - дерева конвалій, на гілках-стеблах якого розмістилися діти і тваринки з казковими букетами пахощів. Не забула вона і про бджілок, комашок, маленького равлика, яким дбайливо намалювала дзвіночок-будиночок, з балконами і численними вікнами. Ягідки – суниці, які Дорофея одного разу збирала у лісі з мамою, у неї перетворилися на веселих дівчаток у червоних суконочках. Груші, які схожі на електричні лампочки, сяють у неї жовтим-прежовтим світлом. Дорофея дуже любить природу, пташок та тварин. В її світі вони ніколи не голодують і завжди захищені від холодної зими. Ось така вона, справжня чарівниця – фея  Дорофея!
                                                                                                                                       
                  
                                                                                                                                   


А створила цю книжечку відома львівська художниця Вікторія Ковальчук, яка по сумісництву теж чарівниця. Її яскраві, дивовижно образні малюнки надзвичайно подобаються і дітям, і дорослим. Вони запрошують у казковий і водночас реальний світ, будять уяву і дарують світлу радість.  Малюнки художниці прикрашені орнаментами насиченими символами. Їх можна розглядати годинами і щоразу знаходити щось нове. Вони адресовані як малечі, так і дорослим.  Вікторія Ковальчук вважає, що в кожній людині живе дитина. І не потрібно розділяти дорослу людину від дитини, між ними немає ніякої прірви. Її «дитячі» малюнки відображають міфологічне бачення світу, яке зрозуміти можуть тільки дорослі, але сильнішою, ніж розуміння, є та любов,  яку  художниця  щиро дарує дітям. 
  Наприкінці своєї книжечки художниця звертається до батьків, щоб вони разом зі своєю малечею роздивлялися, читали її, ділилися враженнями, міркували над завданнями, зіставляли побачене і прочитане в ній із власним досвідом. Тому що дітям, на думку В. Ковальчук, ніколи не потрібно шкодувати тепла й ласки та заощаджувати любов на колись. 

   Зацікавлених цим виданням запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).